Пошук творів


 

Головна сторінка » Твори з української літератури » Інші укр. автори

У категорії творів: 107
Показано творів: 51-100
Сторінка 2


У статті робиться спроба з’ясувати естетичні функції тих прошарків книжної лексики в ліриці поета, які належать за своїм походженням до запозичених. Запозичення, вжиті Є. Маланюком, свідчать про його широку освіченість, знання культур і літератур інших народів. Завдяки цьому його поезія піднялася до світового рівня, збагативши і світову літературу, і літературу рідного народу, любов до якого стала сенсом його життя.
Твір за творчістю Івана Вишенського. Про життєвий шлях Івана Вишенського відомо дуже мало. Історики вважають, що він народився приблизно 1550 року на Львівщині у містечку Судова Вишня. Невідомо, ким були його батьки, де і яку освіту здобув письменник, які події вплинули на нього так сильно, що він назавжди відмовився від життя на рідній землі і добровільно наклав на себе важкий послух.Кажуть, що Вишенський довгі роки жив самітником на горі Афон, відмовившись від спілкування з людьми, проводячи весь час у молитвах і каятті.Звичайно, слабка духом людина не витримала б такого життя. Та іноді мені здається, що втеча Вишенського від світу - це вчинок людини, яка не почуває своєї внутрішньої сили, ховається від проблем у віру, як у мушлю, звідки світ видніється лише настільки, наскільки захочеться. Якщо не витикатись - то не чути людських голосів, стогону рідної землі, глумливого сміху зажирілих попів. Можна створити власний світ, повністю розчинитися в ньому і, спілкуючись з єдиним Богом, який ховається тільки в тобі, а тому і належить тільки тобі, почувати себе захищено, комфортно і впевнено. Цей світ може бути безмежним, а може перетворитися в цятку - все залежить від власної уяви і бажання.
Найвидатніший байкар української літератури - це Л. Глібов, який виступив проти кріпосництва, критикував лібералів за те, що вони прославляли реформу 1861 року. Невгасну славу принесли Глібову його байки, які І. Франко справедливо вважав «головним титулом заслуги цього талановитого поета». Саме в цьому жанрі з найбільшою силою проявився самобутній талант письменника. Він написав 107 байок, які за його життя вийшли окремими збірками. У найкращих байках автор зображує суттєві явища життя, різні сторони кріпосницької дійсності, а головне - безправне становище кріпаків. У байці «Вовк та ягня» автор в алегоричних образах розкриває стосунки між самовладним по-міщиком-кріпосником і кріпаком, показує насильство пануючих класів над простим людом. У зміст байки він уніс своє, нове, оригінальне. Саме в цьому творі виявилися характерні особливості поетичної майстерності Глібова - вміння в алегоричних образах відображувати соціальні явища.
Леонід Іванович Глібов народився в 1827 році в селі Веселий Поділ на Полтавщині. Ще з юного віку складав поезії російською мовою, але невдовзі почав писати байки українською. Упродовж життя він створив понад 100 байок. У них письменник зазвичай намагався порушувати проблеми людської та суспільної моралі. Леонід Глібов у своїх байках гостро критикував несправедливий суд, жорстокість панів, неробство, хвалькуватість, підлабузництво, брехливість тощо. Відомо, що основною ознакою байки є її алегоричність. Відповідно до цього байка має дві частини - оповідну і повчальну.
Андрій Самійлович Малишко любив пісню з дитинства, ніколи з нею не розлучався, вона надихала його на створення поезій. Можливо, цій любові до пісні він має завдячувати своїй сім’ї, зокрема матері, яка знала багато українських народних пісень, із задоволенням співала їх дітям. Ці перші дитячі враження та захоплення супроводжували поета впродовж усього творчого життя, саме народна творчість стала тим джерелом, із якого він черпав натхнення. Протягом життя Малишко співпрацював із багатьма композиторами, але особливо плідно - з композитором Платоном Майбо-родою. Результатом їх співпраці стали понад 30 пісень!
Поезія А. Малишка «Пісня про рушник» нагадує мені монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити любов до рідної матусі, подяку за її любов і турботу:
Укpаїнські повісті й оповідання Квітки майстеpно написані у фоpмі живої, докладної pозповіді людини з наpоду мудpого стаpожила з хаpківської околиці Гpицька Основ’яненка. Пеpевтілення в оповідача з наpоду дало письменникові можливість бачити й оцінювати життєві явища з позицій пpостого селянина, вільно коpистуватися наpодною говіpкою і фольклоpними матеpіалами.
Учнівський твір за романом «Диво» П. Загребельного. Що таке диво? В усі віки людина жадає одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто, навпаки, знищує диво, а найбільше таких людей, що «творять його в муках і любові» в ім’я краси, високої духовності, в ім’я землі своєї і пам’яті. Древнє слово це означає «світити», а у слов’ян «диво» - це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса, «неповторність … повторюваного». Саме про мистецький витвір нашої давнини - Софію Київську - і про долю його та місце в нашій духовності йдеться в романі П. Загребельного «Диво». Софіє Київська! Ти не тільки вознеслася, як «рожеве кам’яне диво» своїм убранством, пишнотою та барвами над світом, ти стала Берегинею нашого народу, його серцем і душею, його честю й совістю, його символом духовного надбання - такий лейтмотив твору.
Василь Андрійович Симоненко - один із яскравих представників «шістдесятників». У своїх поезіях він послідовно втілював ідею неонародництва, очищи» її від вульгарних нашарувань. І в університеті, і пізніше, коли він працював журналістом у газетах на Чер кащині, Василь писав вірші. Та друкувати їх не поспішав, бо були ці твори правдивими, йшлося в них не про любов до партії і вождя, а про простих людей діда, який працював усе своє життя, бабу Онисю, яка мала трьох синів. В. Симоненко як співробітник обласної газети «Молодь Черкащини» часто їздив по довколишніх селах, збирав потрібну інформацію, яка невдовзі друкуші лася на сторінках цього періодичного видання.
У житті добро й зло не так чітко розмежовуються, буває й «добро» нелюдське, буває, й зло вбирається в приємні шати. Яку красу дарує нам природа! Кожний бачить в ній щось особливе, чарівне. З щедрістю людина приймає дари матінки-природи: квіти, ягоди, свіже повітря, лікарські рослини, спів пташок. А чи завжди люди вдячні їй? В оповіданні Є. Гуцала «Сім’я дикої качки» описане ставлення дітей до представників пташиного світу - сім’ї дикої качки, відтворені стосунки дітей зі світом природи.
Поема І. Драча «Чорнобильська Мадонна» - це твір, який читаєш з болем, твір, що дає кожному з нас збагнути найболючіші проблеми нашого буття, нашої духовності, нашої скорботи, долі нашої України. Це твір - складний, метафоричний, багатопроблемний. Поет порушує у поемі політичні, екологічні, морально-етичні, історичні проблеми, спонукає нас до роздумів над нашим минулим і сучасним, закликає зупинитися, переосмислити все і жити, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу. Над нашою Україною 26 квітня 1986 року нависла чорна хмара лиха. Це лихо - радіація, небачене забруднення біосфери, до появи мертвої тридцяти кілометрової зони.
1933 року свiтову громадськiсть приголомшило нечуване в iсторiї лихолiття, яке спало на голову українського народу - органiзований сталiнсько-бiльшовицькою системою СРСР голодомор, що призвiв до зменшення українцiв на одну п’яту, - сучаснi дослiдники обчислюють кiлькiсть жертв порядком 7,5-8 мiльйонiв. Психiчнi вiдхилення мертвих канули в небуття разом з їхнiми виснаженими тiлами. Зранена психiка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навiть тодi, коли б їм цього не хотiлося.
Впадає в око один дещо парадоксальний момент: у поета не так i багато творiв, повнiстю присвячених материнськiй темi, та все ж, незважаючи на це, образ матерi дуже помiтний у його поетичному свiтi. Чим це пояснюється? Перш за все звернiмо увагу на незриму “присутнiсть” образу матерi в багатьох поезiях. Звичайно ж, ця “присутнiсть” не вiртуальна, вона якось вiдбита у словi. Найчастiше цей вiдбиток знаходимо в якомусь одному вагомому штриху, виразностi якого достатньо для того, щоб вiдчувалось звучання материнської теми у всьому цiлiсно сприйнятому творi.
Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації. «Чорнобильська мадонна» І. Драча злилася з відчайдушним криком не лише народу України, а й з відчаєм усього людства. Бо дійсність була страшніша за найчорнішу вигадку:
Давніх русичів я уявляю міцними, кремезними, з орлиним поглядом. Ходили вони статечно, з гідністю тримаючи голову. Хода була некваплива, тиха, вони сторожко дослухалися до всіх довколишніх звуків: ворог міг з’явитися будь-якої миті. І взагалі, слід пам’ятати, що тоді мирного часу майже не існувало. Якщо й були хвилини радощів на честь якоїсь події чи свята, то все одно мали бути ті, хто пильнував за спокоєм своєї общини чи навіть просто своєї сім’ї.
Юрiй Яновський… Коли читаєш у лiтературнiй критицi, що вiн був роман¬тиком революцii, то для нас, людей, якi живуть у третьому тисячолiттi, це не зовсiм зрозумiло. Чому? Менi здається, тому, що твори Ю. Яновського треба вмiти читати. За описуваними фактами треба побачити ту деталь, яка вкаже на позицiю автора щодо зображуваних подiй. Вiра у революцiйне оновлення лю¬дини була сильною у багатьох людей того часу, i багато хто iз них був розчаро¬ваний тiєю революцiєю i новими iдеалами. На мою думку, до них належить i Юрiй Яновський.
Готуючись до уроку, прочитала поему М. П. Бажана «Політ крізь бурю». Ніколи б не подумала, що якась маленька поема викличе в мені такі почуття, роздуми, вагання. Переді мною як жива, постає головна героїня поеми - Оксана. Сімнадцятирічна дівчина, майже моя ровесниця. Тяжка і складна випала їй доля. Дитячі роки її проходили без батьківської ласки, змалку вона дізналася про залізні грати, про передачі в тюрму, дізналася, що таке несправедливість. А потім і мати пройшла тим же шляхом, що і батько. Як це, мабуть, важко жити одній, без близьких тобі людей, без їх любові, турботи. Та були біля неї друзі, вчителі, які знімали якусь частку її болю. Але тільки частку. Бо, напевно, ночами приходили до неї образи її рідних, ставали біля її ліжка, допомагали їй своїми порадами.
Виданий у 1927 році, роман «Бур’ян» одразу поставив автора в ряд видатних письменників України. Твір викликає багато роздумів про вчинки героїв, їх переконання, сумніви, вагання. Головним героєм є молодий партієць Давид Мотузка. Він повертається додому, де не був вже кілька років. Повертається з надією, з вірою і сподіваннями на краще життя. Цікавлять зміни, які сталися в селі за час його відсутності. Та новини, які він чує, дуже його дивують: село зовсім не відчуває радянської влади. Всі ці зміни в настрої Давида Головко майстерно розкриває через природу, яку бачить юнак. В образі Давида мені подобається все: і характер, і любов до людей, і прагнення до кращого життя, і вміння переконати людей, і сміливість, та іноді дивують необережність, відсутність вміння цінувати своє життя. Але завдяки всьому цьому він і заслуговує такого чистого і глибокого кохання, яке подарувала йому Зінька.
Життя… Таким коротким воно здається для людини. А як хочеться багато зробити! Ще маленькою людина прагне самоутвердитися, пізнати нове, цікаве, корисне, а потім, ставши.дорослою, передати ці знання наступному поколінню. Чи ніколи ви не задумувалися над смислом життя? Що хоче отримати кожний від нього? Здоров’я, кохання, матеріальне благополуччя, владу над іншими… Дійсно, людина сама визначає власні пріоритети. Але як зробити так, щоб прожитий час не був марний, витрачений на якісь дрібниці? Питання життєвого призначення людини намагається розв’язати Б. Харчук у повісті-притчі «Планетник». Твір має специфічну композицію, оскільки побудований як твір у творі, тобто має дві сюжетні лінії, два часи (теперішній і минулий).
Спробуйте уявити себе могутнім володарем. Вам .підкоряються землі «від тихого Дунаю до Багдаду, від кам’яних могил фараонів до найдальших розташувань військ у пустелях». Щодня до вас прибувають численні гурти невольників, наймогутніші владики падають до ніг, щоб урятуватися. Ви маєте сотні наложниць, прислужників-підхалимів, чию жалюгідність і нещирість доводиться бачити: день за днем. Чого б ви тоді бажали, чого прагнули? В оточуючому вас світі настільки багато шукачів вигоди, солодкої брехні, гіркого вина, що втрачається віра у справжнє, у нештучні почуття, у щиру посмішку, довіру й любовне піклування. Але раптом, немов цвіт папороті в купальську ніч, з’являється Вона. Та, що не кидається в ноги й не прагне багатства, що говорить так, ніби ти й не султан, а просто товариш із села, сміливо й відкрито.
Доля коня - у волі. Доля коня - у силі. Так чому ж тоді споконвіку ці мудрі й незалежні істоти запряжені в ярмо? Чому тягають на своїх спинах воїнів, беручи таким чином участь у кровопролитті? Чому терплять удари батогами й виправдовують своїх кривдників? Горда й одночасно дуже непевна їхня мудрість. Коні близькі до людей. Вони можуть становити з вершником одну суть або взагалі бути одним цілим (кентаври із міфів). Тому, мабуть, письменники часто уособлюють саме в цих тваринах дух людини, а то й цілого народу. Усі пам’ятають мультиплікаційного Спірита - душу прерій. І той, хто насправді зрозумів головну ідею цього анімаційного фільму, скаже: «За показом долі мустанга стоїть щось більше, а саме ідея свободи, дух індіанського населення, символ, ідеал». Таким є персонаж оповідання Володимира Дрозда білий кінь Шептало. Але в ньому втілений досить гіркий, драматичний образ українського народу.
Тема добра і зла - одна з найголовніших тем у літературі. Слово «добро» асоціюється у мене зі словами «щастя, милосердя, злагода, любов, мир». Недарма в казках завжди перемагає добро. На жаль, недобрі, злі, черстві люди зустрічаються не тільки у казках, а й у житті. Оповідання Євгена Гуцала «Лось» вчить людяності, добра, краси. Письменник протиставляє людей морально чутливих і морально глухих; милосердних, сердечних і черствих, грубих.
А. Олексин у повісті зачіпає одне з найважливіших моральних питань: про посередність і талант, про бездуховність, егоїстичність і добросердя. Оленька - дійсно обдарований, єдиний у сім’ї дитина. Але які б не були здатності, вони не виправдують егоїзму. Людина, з дитинства оточений любов’ю, увагою й розумінням, виростаючи, жадає від людей цих проявів за всяку ціну.
Охороняти ліси, гаї, сади - зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало. Багато творів він присвятив природі. Його оповідання «Лось» наштовхує на роздуми про добро і зло. В лісі живе могутній лось. У нього багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й люди. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак.
Байки Павла Глазового дуже люблять у нашій сім’ї, а декілька збірок його гумористичних творів у родинній бібліотеці навіть виділені окремо. Ми їх часто читаємо, коли збираємося разом або коли до нас приходять гості. Всі захоплено і весело слухають дотепні вірші, гуморески, пародії, сатиричні мініатюри, епіграми. Та мені найбільше подобаються байки. У них П. Глазовий використовує образи тварин, але за ними ми бачимо конкретних людей з вадами їх поведінки. У байках можна зустріти ледарів, бездарних «талантів», невихованих «розумників», людей із спотвореною мораллю та духовністю. Скільки байок - стільки й тем! Особисто мені дуже подобаються байки з циклу «Езопівські усмішки», в яких події античного часу неначе перемістилися на нашу українську землю.
Відомий український прозаїк, поет і драматург Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове на Єлисаветградщині (нині селе? Нечаївка Кіровоградської області) в заможній селянській родині. У 1911-1919 роках Ю. Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив із золотою медаллю. До 1921року він працював у різних установах Елисаветграда. 1922 року Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет Київського політехнічного інституту, звідки через два роки навчання його виключили за приховування соціального походження. Друкуватися Ю. Яновський почав з 1922 року, дебютувавши віршами російською мовою. 1924 року був надрукований перший вірш українською мовою «Дзвін».
Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) народився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизавета Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сестри, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незабаром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом - на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений. Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі (обласні/ газети, журнал «Вітчизна»).
У літературному процесі останньої третини ХХ ст. одне з центральних місць посідає так звана таборова проза. Основною проблемою творів цього літературного напрямку є проблема людини. В українській літературі вона представлена у романах І. Багряного, Т. Осьмачки, в російській - у творах В. Шаламова, О. Солженіцина, О. Волкова, А. Жигуліна, Ю. Домбровського.
Василь Симоненко народився в 1935 році в селі Біївцях на Полтавщині в селянській родині. І ще з дитинства був зачарований казками своєї бабусі. Звичайно, казки обожнюють усі - дорослі чи діти. Бо саме вони вселяють у наші душі дихання чарів та магії, відчуття, що добро завжди перемагає зло. Казки живуть поряд із нашими мріями, вони розповсюджують тепло і поліпшують настрій. Вони вчать нас розпізнавати гарних людей, стерегтись поганих, прививава-юТь нам якості людяної натури. Під виразне читання казок нашими матерями ми засинали, а у снах бачили Івасика-Телесика, жар-птицю, доброго та сміливого дядька, який переміг чорта. Ці милі герої живуть в наших душах, вони причаїлись десь у куточку, але швидко прибіжать, якщо ми покличемо їх.
Головні герої повісті В. Нестайка Ява з Павлушею познайомились ще в четвертому класі і тепер є справжніми друзями. То вони випустили в клубі під лекції «Виховання дітей у сім’ї» пугутькала і лектор з переляку упав з трибунці і вилив собі на голову графин з водою. То повісили старі дідові підштаники на телевізійну антену, то проводили під свинарником метро. Хотіли зробити всій сюрприз! Адже у Києві є метро, нехай і у Васюківці теж буде. Ате сталася халепа - свиня Манюня провалилася якраз посередині тунеля… Що було! Дід Варани! насилу витяг її з пастки, а розбишакам наказав засипати підкоп та йти вчити і готуватися до екзаменів. А як не хотілося хлопцям це робити, коли «повітря пахно футболом, …коли пташки галасують, як баби на базарі…»
Дитинство - найкращий час у нашому житті. Це пора відкриттів, мрій, фантазій, чарівних пригод. І хочеться побути в дитинстві якнайдовше. У силах поезії зберегти ці таємничі миті, повертаючи нас до них кожного разу знову й знову. Яскравий світ дитячих мрій виразно постає в творах Ірини Жиленко. Завдяки багатій уяві авторки по столиці літає чарівна казкова Жар-птиця, у буфеті живе гном, а сніг світиться усіма кольорами. У поезії «Жар-птиця» чарівниця годує прекрасну пташку родзинками й випадково випускає з клітки. Жар-птиця освітлює своєю красою всю столицю, цьому радіють навіть дорослі. Людям подобається казкова незвичайна птиця, що приносить щастя й радість: «Як хороше жити під сонцем Жар-птиці!»
Ігор Калинець - талановитий майстер слова, поет і прозаїк, що пише для дорослих і дітей. Світ дитинства для цього митця - невичерпне джерело натхнення. Він тонко відчуває дитячу душу, її потяг до мрії, уміння бачити невидиме, таємниче в буденному житті. У творі «Хлопчик-фігурка, який задоволений собою» автор показує, як завдяки багатій дитячій уяві Ганнусі з’являється на світ Хлопчик-фігурка. Звичайний трамвайний малюнок на склі, намальований схематично, просто так, заради забавки, оживає. Більше того, ця фігурка починає самостійно діяти, втручатися в життя своєї власниці, що вдихнула в нього життя. Цей хлопчик цілком задоволений собою, він хоче довести свою значущість, важливість і необхідність.
У цьому світі для кожної людини важливо бути почутою іншою людиною, відчувати, що ти не сам у житті, що в тебе є підтримка. Тому найстрашніше, коли люди, що знаходяться поряд,.не йдуть назустріч один одному, не помічають чужих проблем і тривог. Проблему егоїстичного ставлення до оточуючих порушує в «Казці про яян» Емма Андієвська - надзвичайно неординарна поетеса й письменниця нашого часу. Цей твір нескладний за сюжетом, лаконічно викладений, але надзвичайно глибокий за змістом, спонукає до філософських роздумів.
Не один раз мені доводилося чути розповіді про різних домовиків. Доводилося чути і страшні, і смішні історії, навіть читати про них. Про цих хатніх мешканців я розпитував і бабусю, і її знайомих. І ось які думки в мене виникли. Усе залежить від нашої віри в них і від того, як ми ставимося до своєї родини, оселі. Бабуся розповідала, що раніше, коли люди переселялися в іншу хату, то обов’язково біля підпіччя ставили мисочку з молоком або з якимись ласощами та примовляли: «Ходи з нами до нової хати, ми тебе не скривдимо, і ти на нас не ображайся». А наступного дня дивилися, чи Домовий узяв хоч крихітку з поставленого. Якщо взяв чи надпив молока, тоді все гаразд. Якщо ж ні, то його ще двічі просили.
Михайло-семиліток - казковий герой, мужній, відважний. Але мене вражає інше: мені важко уявити сьогодні дитину, яка б у сім років мала таку величезну любов до рідного краю. Та все ж таки я вірю в те, що вони існують - сучасні михайлики… Бо що для цього треба мати? Найперше - велику віру в себе, любов до рідної країни. А в цьому завжди є кому допомогти: тато з мамою, вчителі в школі, друзі-однодумці. Адже всім приємно, незалежно від національності, слухати гімн України, коли перемагає наш спортсмен! І тоді ми здаємося собі такими дружними та з’єднаними, бо то ж наш спортсмен переміг! Тож цей дух єдності треба підтримувати завжди, щоб люди пишалися тим, що вони з України.
Письменниця дуже детально описала життя маленького птаха, його неспокій, клопоти, тому нам стають зрозумілими і поведінка співака, і його турбота про своїх малят. Та все ж, здається, що основне призначення невтомного співака - це виконувати свої найкращі пісні, найкращі мелодії мають пролунати на весь світ. І ці мелодії особливо милі серцю людини, тож стає очевидним, чому люди порівнюють прекрасних співаків і співачок із солов’єм. Адже так співати може тільки натхненна людина, яка у свій спів вкладає не тільки вправну майстерність, але й душу.
Незалежно від того, де ми живемо, чи в місті, чи в селі, ми завжди відчуваємо тепло рідної оселі. І Це тепло вимірюється не температурою повітря, а затишком і любов’ю, які панують у хаті чи міській квартирі. Комусь, у селі наприклад, приємно примчати додому заборсанйм у снігові, але з радісною усмішкою, бо зустрінуть його люблячі мама, тато чи бабуся або дідусь. Насварять, звичайно, але тут же приголублять і дадуть чашку гарячого чаю. А в місті відбувається те ж саме. З тією різницею, що треба збиратися на якийсь поверх багатоповерхівки.
Мені було дуже важко читати це оповідання. Та я знаю приклади жорстокого ставлення до домашніх тварин — що вже казати про диких. Усі закликають бути добрими, та тільки від закликів до добрих справ — дуже далеко. Якби люди думали не про наживу, а про те, що треба бути добрими, то історія з лосем мала б зовсім інший розвиток. Наприклад, діти допомогли б лосеві, а в цей час до дітей підійшов би добрий чоловік, який підказав би, як правильно и доцільно повестися, щоб порятувати тварину. Вдячний лось, напевне, подивився б на своїх рятівників лагідним поглядом і подався б до лісу, до вільного життя. Та, на превеликий жаль, дядьків Шпичаків не меншає з року в рік.
Весна, виявляється, кожного року різна: то вона довго спить, а потім враз пробудиться. А то, буває, уже й сніги зійдуть, уже й зелень готова вибухнути живим цвітом, а вона все ще чомусь зволікає. Та неодмінно відбувається одне: весна завжди настає. Про це дуже образно написав у вірші «Весна» поет Богдан-Ігор Антонич: «росте Антонич, і трава росте». Мені теж здається, що я починаю рости тоді, коли приходить весна, росту разом із деревами, травою, різними квітами.
Леонід Іванович Глібов у своїх байках гостро критикував несправедливий суд, жорстокість панів, неробство, хвалькуватість, підлабузництво, брехливість тощо. Основною ознакою байки є її алегоричність. Відповідно до цього байка має дві частини - оповідну і повчальну. Так, наприклад, в байці «Лисиця-жалібниця» в першій її частині розповідається про жорстокий вчинок лицемірної Лисиці, а в другій автор вказує, що такі Лисиці бувають і між людьми і їх треба стерегтись. У першій частині байки розповідається про певну подію, тому цю частину називають оповідною. У другій дається висновок: автор немов підказує нам, яких людей слід розуміти під алегоричними образами (Лисиця - «лукавий чоловік», лицемір), тут же висловлює повчання, тому ця частина байки називається повчанням, або мораллю.
Читаючи твори В. Близнеця, безумовно, переконуєшся, що він був дитячим Письменником. Його герої вміють мріяти, бачити навколишній світ і розуміти його, таким постає перед нами головний герой повісті «Звук павутинки» Льонька. Який чує звук павутинки, оберігає разом зі срібним чоловічком Вишневі Пушинки від піратів; воює з Сопухою! Він - чаклун, бо вміє створювати крилаті дерева. Вони народжуються з димаря і мандрують над балкою. Льонька - мрійник, бо десь далеко є ліс з голубих осокорів, море та його пароплав. У хлопчика немає друзів, таких однолітків, як він. Тому й шукає їх серед природи, окремих предметів та явиш.
Звичайно, дядько Лоскотон потрібний у сьогоднішньому житті. Яким я його уявляю? Насамперед, життєрадісним, бо він вірить у добро, у те, що до всього треба ставитися по-доброму, чуйно. Багато є людей, які швидко втрачають віру у свої можливості, пасують перед труднощами і їм здається, що все подальше життя буде складним і безрадісним. Достатньо одного такого дядька Лос-котона, аби всі довкола нього повірили в себе, повірили, що разом треба докласти зусиль для здійснення кращого. Кожен по краплині - зробиться струмок, річка.
Любові на світі більше, ніж думають люди. Але через те, що вона потай народжується і тихцем у зітханнях чи сльозах умирає, менше гадається і менше говориться про неї. І тільки пісня не соромиться вечорами розкривати людям чари їхньої молодості, свято і муку душі, тривогу довірливого серця і чорну розлуку чи зраду. Тоді, в печалі чи радості, добрішим і кращим стає чоловік і з подивом бачить, скільки зайвого мулу невідомо для чого осіло в його середині’, як швидко сіра буденщина розхлюпала його чашу кохання. А було ж воно, було, та й розійшлося, мов туман по долині. І вже не такими жаданими стають вечори, і не так трепетно сяють зорі, не так бентежно тривожиться в тиші прочахле серце, і не таким широким і радісним здається примерклий світ?
Любові на світі більше, ніж думають люди. Але через те, що вона потай народжується і тихцем у зітханнях чи сльозах умирає, менше гадається і менше говориться про неї. І тільки пісня не соромиться вечорами розкривати людям чари їхньої молодості, свято і муку душі, тривогу довірливого серця і чорну розлуку чи зраду. Тоді, в печалі чи радості, добрішим і кращим стає чоловік і з подивом бачить, скільки зайвого мулу невідомо для чого осіло в його середині’, як швидко сіра буденщина розхлюпала його чашу кохання. А було ж воно, було, та й розійшлося, мов туман по долині. І вже не такими жаданими стають вечори, і не так трепетно сяють зорі, не так бентежно тривожиться в тиші прочахле серце, і не таким широким і радісним здається примерклий світ?
Дитячi оповiдання Бориса Грiнченка мають велику пiзнавальну та виховну цiннiсть. Як I. Франко та Панас Мирний, Б. Грiнченко акцентує увагу на глибокiй порядностi дiтей iз селянських родин, показує, що навiть найсуворiшi життєвi обставини не можуть зруйнувати тих високостей душi, якi успадкованi вiд народу, прищепленi одвiчними традицiями, щоденною працею. Дуже цiкавим психологiчним дослiдженням дитячої душi виявилось оповiдання Б. Грiнченка «Сестриця Галя». Залишившись напiвси ротою, дванадцятирiчна Галя стає меншим дiткам за матiр.
Народився Борис Павлович Грінченко 9 грудня 1863 року в збіднілій дворянській сім’ї на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту. Вже в дитинстві, яке минало тут і на хуторі Кути поблизу Харкова, виявився його нестримний потяг до книжок. Він читає все, що потрапляє до рук. У харківському реальному училищі (1874-1879) Б. Грінченко знайомиться з народними гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув’язнення.
Ярослав Стельмах - син відомого українського письменника М. Стельмаяв. Він відомий в літературі як драматург і письменник. Особливо талант митця рано винувся у творах, присвячених дітям. Його герої - з тонким гумором, дуже допитливі. Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди двох Друзів - Сергія та Митька. Історія що минається з того, що учні п’ятого класу отримали від вчительки ботаніки Ірини Семенівни завдання на літо - зібрати колекцію комах. У місті таку колекцію зібрати було важкувато, тому й вирішили поїхати в село до Митькової бабусі. Причин на це було достатньо не нудитися у місті, де лише курява, розжарені вулиці, бо це «сприяє передчасному старінню наших організмів».
Читаючи твори В. Близнеця, безумовно, переконуєшся, що він був дитячим Письменником. Його герої вміють мріяти, бачити навколишній світ і розуміти його, таким постає перед нами головний герой повісті «Звук павутинки» Льонька. Який чує звук павутинки, оберігає разом зі срібним чоловічком Вишневі Пушинки від піратів; воює з Сопухою… Він - чаклун, бо вміє створювати крилаті дерева. Вони народжуються з димаря і мандрують над балкою. Льонька - мрійник, бо десь далеко є ліс з голубих осокорів, море та його пароплав. У хлопчика немає друзів, таких однолітків, як він. Тому й шукає їх серед природи, окремих предметів та явиш. Так, блукаючи садом, Льонька інколи іде до річки. Там довго дивитись у воду, то із тремтливого дна випливають двоє облич, то його друузі - Адам і Ніна.
«Присвячую цю книгу трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річці…» - так написав у посвяті до своєї повісті «Звук павутинки» Віктор Близнець. На його сторінках автор познайомив нас із хлопчиком Льонею, який живе у Ририщах разом із матір’ю. У цьому сільському кутку немає інших дітей, лише під Кіш живуть сусіди - дід Глипа та стара Сіроха. У кожного з них своя доля… і хоча Льоня не має справжнього друга, він не самотній. Бурхлива уява хлопчика подарувала йому фантастичних знайомих - Бумсика (срібного чоловічка), Пуху, Пушинок. Про кожного з них Льонька розповідає з відвертою дитячою любов’ю. Його срібний чоловічок давно живе в хаті і видзвонює срібними підковами. Він світиться синім вогнем, а крильця має легкі й прозорі, як у трав’яного Мішка.


1-50 51-100 101-107